Вони розповіли, як для них почалася війна, про окупантів і колобків-грабіжників, і як з нуля відроджували виробництво
Повномасштабне вторгнення і окупація міста змусила їх, докладаючи неймовірних зусиль, починати все спочатку на новому місці – у Запоріжжі. Знайомтеся, нові герої нашого проекту «ВиЖИТИ» Віталій і Тетяна Колесникови з Мелітополя.
Подружня пара із тимчасово окупованого Медового міста започаткувала єдине в Україні виробництво балансувальних тягарців для автодисків. Вони розповіли, як для них почалася війна, про окупантів і колобків-грабіжників, і як з нуля відроджували виробництво.
З відпустки – у пекло
24 лютого подружжя відпочивало за кордоном. Новина про вторгнення стала для них справжнім шоком. Замість теплого сонця – пекельне повернення до вже окупованого Мелітополя.
«24 лютого ми з жінкою були в Єгипті. І зателефонував зять, сказав, що почалась війна. Купляли квитки, їхали до Відня, звідти до Ужгорода, з Ужгорода до Тернополя, з Тернополя до Запоріжжя на перекладних. А потім з Запоріжжя найдорожчий трансфер. Хлопці заробляли гарні гроші – 100 кілометрів за 250 доларів. Добралися до Мелітополя. Взагалі ніхто з нашого оточення не вірив, що ми доїдемо. Бо всі їхали звідти. Дуже мало хто їхав у напрямку окупованого вже Мелітополя. Ну нічого, як хто хоче щось зробити, завжди зробить, і доїде, і все вийде».
Окупований Мелітополь шокував родину Колесникових ще більше, ніж звістка про війну чи ціни перевізників. І головне те, що окупанти залізли і на їхнє підприємство – «АвтоГрузБаланс».
«Побачили, що там робиться і перших колаборантів, може, то для них громко сказано. Бо то пройдисвіти, котрі грабували підприємства, тягнули все. На телефонному зв’язку були з хлопцями, які там якось захищали майно, як могли. Вибиті вікна були, вибиті двері, щось пограбоване, а щось залишилось нетронутим завдяки співробітникам».
.jpg)
А для Тетяни життя в окупованому Мелітополі взагалі стало надважким випробуванням.
«Для мене був взагалі шок. Блок-пости, кругом ці окупанти, ця техніка зетовська. Ті, кого ти вважав адекватним і нормальним, виявився неадекватним і ненормальним. У нас взагалі коло спілкування зменшилося втричі, мабуть, протягом першого місяця, коли ми там прожили. Дуже важко це переживала. Виїхати в місто, навіть на ринок, щось купити і додому повернутися – це вже стрес. Бо тебе зупиняли, питали постійно, хто ти, звідки автівка і гроші. Тупі питання і погрожували постійно. Перші півроку, які ми там провели, для жінки це було страшно і не комфортно».
Тетяна, навіть, в окупації не приховувала проукраїнської позиції, вела свій блог і носила українську символіку. Чим неабияк дратувала орків. Дратувала принципово, це був її власний спосіб спротиву, усвідомлюючи усі ризики. Був випадок, каже Тетяна, коли вона приїхала на Кіровський ринок у футболці із зображенням Арестовича.
«До мене причепився якийсь орк. Почав питати: "Чи ти одружена? А покажи обручку". Думала, що це перевірка якась. Сказала, що в мене і чоловік є, і діти, і онуки. А він не міг відчепиться. Почала тікати потроху, на ринок забігла, просила когось із торгівців виноградом допомогти. Жодної реакції. А той все випитує. Виявилось, що орк просто захотів познайомитися. Ледве втекла».
Евакуація бізнесу з незламною вірою в себе
Ще на початку окупації підприємство, що виробляло 200 тонн продукції на рік, мало замовників у половині областей України і валовий річний дохід понад 2 мільйони гривень, було фактично знищене. Тому сім'я ухвалила рішення якось вивозити залишки потужностей, адже працювати з рашистами у Колесникових і думки не було. Для родини почалося чергове важке випробування. Пошук перевізників, коштів. Віталій розповідає:
«За півроку вивчив їх маршрути, де блок-пости, коли виїжджають на рейди свої, і якось в ці коридори вписувалися і провозили. Додому перевіз 60 тонн готової продукції, наївно думав, що вона там збережеться. Нічого не збереглось».
На жаль, дійсно наївно. Будинок розграбували. Тетяні евакуція далася не легше:
«Досить важко було перевезти комп’ютерну техніку, флешки, печаті, електронні ключі. Це дуже досліджувалося на блок-постах. Тому я це робила у декілька ходок. Виїхала-заїхала двічі, а третій раз ми виїхали разом. Я зберегла сервер, технічні умови, сертифікацію продукції, уставні документи, на право власності. Потроху за три рази я їх вивезла».
Працівники підприємства казали, що не дуже вірили у те, що знову щось запрацює. Частина з них залишилася в окупації з певних причин. У деяких хворі родичі.
«Але я вважаю, що це відмовки. Якщо ти чогось прагнеш, то ти ні на що не зважаєш. А я був впевнений, що я це зроблю. Тому що це справа мого життя. Більшу частину свого життя положив на це підприємство. Я з якогось чайника перетворився на виробника тягарців, маю вагу в певних кругах, мене поважають в Україні, ми брали участь у багатьох виставках», - каже Віталій Колесников.
.jpg)
«Мені досі сниться, як я зі зрадниками б’юся»
У Запоріжжі Колесникови все почали з нуля. З вересня 2022 року підприємство запрацювало в областному центрі і потроху набирає обертів. Віталій каже, добре, що були і знайомі в Запоріжжі, коли їм допомагали, хто чим міг. А от з Мелітополем зв’язок майже обірваний, каже Тетяна. Тому на питання - чи повернетесь в Мелітополь після деокупації, підприємиця відверто відповідає:
«Дуже мало людей, з якими я спілкуюсь. Практично одиниці, з ким підтримую зв’язок. Інші спочатку ще цікавилися, зараз і їм не цікаво, і нам нецікаво. До тих, хто пішов на співпрацю з окупантами – вкрай негативне ставлення. Якщо не сказати гірше. Не знаю, не уявляю себе там ніколи. Просто хочу приїхати в місто і подивитися. А от як я там буду жить, я поки що не уявляю. Хай краще їх там не залишиться. Бо досі мені сняться сни, як я з ними в бійку вступаю особисто своїми руками».
«Якщо вони мене чують – не треба там залишатися. Їм там… Ні. Не жильці», - додає Віталій.
Вірити в перемогу і один в одного!
Віталій каже, що для нього кінець війни – звільнення всіх територій. І тоді він з дружиною повернеться до рідного Мелітополя, хай, навіть, і не жити.
«Звільнення всієї України, всіх територій. Я за справедливість, по-іншому не може бути. Тому що, хто до нас з мечем прийшов, той від нього загине. І це про нашу націю, наш народ. Я не знаю в Мелітополь ми повернемось чи ні, тому що там дуже багато неприємних спогадів, але я на екскурсію туди поїду».
А тим мелітопольцям, хто не зрадив Україну, і всім українцям, подружжя бажає вірити в себе, один в одного і в перемогу. Бо саме завдяки цьому вони змогли пережити той жах і тримаються зараз.
«Можем українцям побажати перш за все берегти себе, свої родини, один одного, берегти віру в перемогу, взагалі всього найкращого. Миру хочу побажати, щоб відбулася та справедливість, заради якої багато хлопців наших загинуло. Треба все довести до перемоги».
Якщо ви переселенець з Мелітополя і району, і хочете розповісти свою історію життя і виїзду з окупації, адаптації в новому місті або в іншій країні, напишіть нам на пошту riamelitopol@gmail.com або в чат-бот @Riamsupport_bot , ми обов'язково розповімо про вас.
Нагадаємо, жителі прифронтових Оріхова і Малої Токмачки садять городи під бомбардуваннями.
Джерело: https://rabota-i-trud.ua
12.04.2024
