Ганна Щеблетова родом з Донеччини. У Сєвєродонецьк потрапила майже випадково — з початком війни у 2014 році місто стало прихистком для неї та старшої доньки
Згодом дівчина зустріла там свого майбутнього чоловіка, у подружжя народилась ще одна донечка. У 2022 році професійна волонтерка, плетунка сіток, вчителька української мови та літератури була змушена вдруге переїжджати і зараз продовжує «плести» перемогу на Заході України.
Сєвєродонецьк — місто, яке прихистило та подарувало зустріч із майбутнім чоловіком
Дев’ять років тому, 15 липня, Ганна покинула своє місто: після авіаудару по житловому будинку зібрала речі та разом зі старшою донькою виїхали з Донецької області останнім потягом. Наступного дня залізничний рух з Донецька було припинено. Протягом півтора місяця дівчина жила на Заході України, а коли українські боронці підійшли впритул до Луганська, поїхала до Гірського (Луганська область — ред.). План був простим — з Луганська до домівки Ані декілька годин їзди і можна, так би мовити, сидіти на валізах і чекати на повне звільнення українських земель.
«Ми приїхали на Луганщину… Але стався „Іловайський котел“, і ми зрозуміли, що вже нікуди не їдемо далі. Треба було обирати місце для життя. Я проїздом була у Лисичанську, Сєвєродонецьку… Останній чомусь припав мені до душі: там не було виражених ознак бойових дій на відміну від Лисичанська. Це навіть був не вибір, бо ні з чого було обирати. От так вийшло і вийшло», — пригадує Ганна події літа 2014 року.
На запитання, чи став Сєвєродонецьк її містом, дівчина без вагань відповідає:
«Я себе навіть ніколи не називаю „донецькою“. Я — сєвєродончанка. Він став для мене другою домівкою».
Спочатку, каже Аня, було важко без близьких і родичів. З часом знайшла роботу за фахом, дівчина — вчителька української мови та літератури — почала допомагати військовим, далі познайомилась з «Павучками» — групою волонтерів, які плели маскувальні сітки для українських захисників. Поступово все ставало на свої місця. Згодом в Сєвєродонецьку дівчина зустріла свого коханого.
«Ми зустрілись завдяки „Павучкам“. Його мама приходила на плетіння, там ми з нею познайомились. Вона розповіла сину, що приходить плести сітки от така дівчина… Він подивився в інтернеті на мене. А, прийшовши у відпустку, запропонував зустрітись. І все», — із посмішкою ділиться своєю лавсторі співрозмовниця.
Чоловік Ганни — військовий. Сьогодні він боронить країну і по декілька днів може не виходити на зв’язок. Доводиться опановувати себе і шукати заспокоєння в буденних справах.
«По-різному буває. Найтяжче було, коли вони двічі виходили з оточення. Вперше — з Попасної. Йому пощастило, що його SMS-ка, де він прощався, прийшла до мене пізніше, аніж вони вийшли. Другий раз протягом тижня вони ходили в лиманських лісах і не було зв’язку взагалі. Ми молились. Не знаю, як витримали все це. Це страшно, коли таке відбувається, — тремтячим голосом розповідає про свої відчуття дівчина, — Кожна родина військових, яка це переживає, не зможе описати ці відчуття. Ти просто не знаходиш собі місця».
Ганна Щеблетова з чоловіком
«Павучки»: плетіння перемоги як частина життя
Сєвєродонецькі «Павучки» почали свій літопис у грудні 2014 року. Першовідкривачами групи були Наталія Касаткіна, Максим Перепелиця та Ірина Болткова. Орендували кімнати і разом з небайдужими містянами почали плести сітки. Спочатку шукали схеми, методи і способи, адже не знали, яка має бути сітка та з якого матеріалу.
«Моє волонтерство почалось не з сіток, адже я потрапила до „Павучків“ у червні 2015 року. До того ми готували їжу і їздили до військових. В чергову поїздку я сказала колежанці: „А я б ще й плела“. От вона мене і відправила до „тьоті Соні“ — жінки, яка вже плела. Обмінялись контактами і вісім років були пліч-о-пліч аж до повномасштабного вторгнення, — ділиться спогадами Аня. — Такої кількості як зараз ми ніколи не плели: запитів було не багато і потреби були не такі».
Ганна із друзями-однодумцями в Сєвєродонецьку
Дівчина каже — вже після переїзду з Луганщини вирішила порахувати, скільки метрів сіток виходить з-під рук плетунів. Коли плели в Ужгороді - вийшло півтори тисячі квадратних метрів за місяць.
«Нас в Ужгороді на зміну могло бути як десятеро вранці, так і двоє ввечорі. Кількість людей постійно змінювалась. Ми видавали і по 30 сіток на місяць. Раніше не було стільки техніки. І кожен раз, коли отримуєш зворотній зв’язок від хлопців, на очах сльози, адже війна зробила нас емоційними. А ще хлопці максимально щирі у своїх словах, і це бере за серце. Всі вони кажуть, що в певні моменти сітки дійсно рятують», — розповідає співрозмовниця.
Плетіння сіток забирає не лише багато часу. Це дороговартісний процес. Оренда приміщення та матеріали коштують чимало. В Сєвєродонецьку, пригадує Ганна, було легше: по-перше, через значну відмінність у кількості запитів, по-друге, через нову технологію.
«У Сєвєродонецьку ми збирали гроші на основу. Після повномасштабного ми почали плести більш технологічні сітки: ми використовуємо дороговартісний спанбонд, але він легкий. Я робила дописи, викидала свою банківську картку і зверталась до тих, кого я знаю. Спочатку допомогали сєвєродончани, потім підключились ужгородці. Ми влаштовували розіграші цікавих речей. Переводять кошти навіть військові, хоч я і намагаюсь цього уникати, — каже Аня. — У військових і без цього є куди витрачати кошти: ремонт авто, купівля екіпірування. Але їм все одно приємно долучитись до зборів».
Зараз Ганна знову переїхала. Тепер до Івано-Франківська і разом з місцевими волонтерами плете перемогу вже там.
Фото з архіву Ганни Щеблетової
Ганна Щеблетова землякам: «Ми зобов’язані підняти синьо-жовтий прапор над Сєвєродонецьком!»
Сєвєродонецьк асоціюється у дівчини зі щастям та радощами, яскравими моментами та новими друзями. Попри те, що велика війна розкидала всіх Україною та світом, каже Аня, всі вони — родина.
«Вісім років разом. Ми хрестили дітей, ховали родичів, грали весілля. Це дійсно ціла родина. Сєвєродонецьк — це емоції та щастя. В мене друга донька там народилась. Було дуже багато емоційних та щирих моментів, а потім в один раз в тебе це взяли і забрали…, — ділиться особистим Аня. — Пригадую стелу «Сєвєродонецьк», яку ми розмальовували в синьо-жовті кольори. І, звісно, «Павучки».
Про деокупацію рідної Донеччини найближчим часом Ганна не думає. Каже, відклала думки про це в далеку шухлядку. А от у звільненні від рашистів Сєвєродонецька та майорінні над ним синьо-жовтого прапору щиро впевнена.
«Я хочу приїхати і підняти синьо-жовтий прапор. Ми всі зобов’язані. Будемо ми там жити чи ні - питання інше. А підняти прапор ми зобов’язані. Коли в 2014 році ми виїжджали з окупації і вперше побачили наші прапори — це були сльози щастя. І в Сєвєродонецьку розвивався високий прапор… Для когось це нічого не значить, але для нас це гордість. Ми зобов’язані туди приїхати», — ділиться баченням майбутнього Ганна.
За Сєвєродонецьком дуже сумує менша донечка і вже зараз ставить мамі запитання, навіщо росіяни прийшли вбивати українців. Старша прагне звільнення та перемоги. Вся родина прагне нарешті об'єднатись і бути завжди разом. Своїм землякам з Донеччини та Луганщини Ганна зичить боротись і не забувати про війну.
«Потрібно боротись. Не можеш піти воювати — допомагай з тилу зі свого місця. Це важко. Але потрібно. І вчіть українську мову, замість ведення розмов про Конституцію, „двуязичіє“ та утиск прав російськомовних!» — фіналізує Ганна.
Родина Ганни
Джерело: https://rabota-i-trud.ua
21.07.2023
