Крізь власний біль — до допомоги іншим: історія переселенки з Луганщини, яка знайшла сенс у гуманітарній роботі
Яна Бескровна — родом із Луганщини. 2022 рік змусив її почати життя наново. Попри власні труднощі, дівчина знайшла в собі сили не лише подолати особисті негаразди, але й присвятити себе допомозі іншим постраждалим від війни. Своєю історією щодо вибору шляху Яна поділилася зі Східним Варіантом.
Народилася дівчина у смт Мілове Луганської області. Здобувши середню освіту, вступила до Харківського національного економічного університету ім. С. Кузнеця, де навчалася на факультеті міжнародної економіки й підприємництва. По завершенню навчання, життєві обставини привели Яну до Сєвєродонецька. Саме там вона й зустріла повномасштабне вторгнення.
День, який змінив все
О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року Яну розбудив дзвінок матері з Мілового — найсхіднішого населеного пункту України, розташованого прямо на кордоні з росією. Саме там по вулиці Дружби народів проходив державний кордон між Україною і росією.
Смт Мілове, грудень 2021 р. / Фото: suspilne.media
«Спочатку я не сприйняла повідомлення мами серйозно. Поклала слухавку і спробувала заснути знову», — пригадує Яна.
Але наполегливі дзвінки матері та тривожні новини швидко розвіяли сонливість.
О 5:00 російські війська обстріляли прикордонний пункт «Мілове». Вже о 7:00 селище опинилося під контролем окупантів. Мати Яни стала безпосереднім свідком цих подій і невпинно благала доньку терміново залишити Сєвєродонецьк.
Яна з хлопцем швидко зібрали найнеобхідніше, взяли кота й вирушили до Кремінної, де жили його батьки. Ті мешкали у приватному будинку, що здавалося безпечнішим місцем порівняно з багатоповерхівкою в Сєвєродонецьку.
«Були впевнені, що це все не надовго. Два-три тижні…», — згадує дівчина з гіркою усмішкою.
Однак ситуація в Кремінній погіршувалася з кожним днем. Зникло світло, посилювалися обстріли. Новини свідчили про погіршення ситуації, і родина все частіше змушена була проводити ночі у підвалі.
Яна Бескровна, м. Кремінна / Фото: з особистого архіву героїні
«Прийшло усвідомлення, що війна триватиме довго. Серед місцевих жителів поширювалися тривожні чутки про жорстоке поводження з цивільним населенням на окупованих територіях. Почалася паніка, виїхати самостійно навіть при наявності транспорту можливості вже не було. Необхідно було чекати колону», — пояснює Яна.
Як тільки з’явилася можливість, родина вирушила в дорогу. Спершу дісталися Дніпропетровської області, а потім — Полтавщини, де подруга Яни допомогла їм знайти житло.
Виклики адаптації та пошук себе
Переїзд з Луганської області на Полтавщину став для Яни подорожжю між двома різними світами в межах однієї країни та приніс нові, незвичні відчуття.
«Вдома небезпека була безпосередньою і відчутною, ми не чули сирен, просто лунали вибухи. Приїхали на Полтавщину — гудуть сирени повітряної тривоги, а я не розумію, що відбувається. Це викликало паніку, страх, що зараз з’являться літаки, полетять ракети. Але з часом прийшло розуміння, що це відносно нормально і безпечно», — розповідає дівчина про перші враження на новому місці.
Процес адаптації виявився поступовим і складним. Фізична безпека не означала емоційного спокою. За словами Яни, після подолання первинного шоку прийшло усвідомлення втрати та відчуття величезної болючої порожнечі всередині.
Яна Бескровна / Фото: з особистого архіву героїні
«Сидячи під обстрілами, ми просто вирішили виїхати, не замислюючись про наслідки. А вже в безпечному місці прийшло усвідомлення ситуації: ми не можемо повернутися додому і не знаємо, коли це стане можливим», — з сумом зазначає Яна.
На новому місці стали на облік, отримали перші виплати для переселенців. Гуманітарна допомога стала рятівним колом, але й джерелом нової тривоги.
«Ми не розуміли як жити далі, на скільки й чого вистачить», — каже дівчина.
Але життя не чекало. Допомога подруги відіграла ключову роль, і Яна змогла влаштуватися на посаду адміністратора проєкту. Хоча процес не був легким і супроводжувався емоційними труднощами, наявність роботи та стабільного, хоч і невеликого, доходу надала певне відчуття захищеності у непростий час.
Покликання допомагати: робота в гуманітарній організації
Через рік родина перебралася до Харкова. Там Яна знову зіткнулася з необхідністю пошуку роботи. Випадково натрапила на вакансію в міжнародній гуманітарній організації пов’язану з соціально-психологічною підтримкою населення.
«Наче лампочка загорілась, відчула, що воно саме те, що треба», — пригадує Яна.
Після кількох співбесід їй запропонували посаду у сфері соціально-правового захисту населення. 23 вересня 2023 року вона стала до роботи.
Яна Бескровна / Фото: з особистого архіву героїні
Вже майже рік Яна працює у складі мобільної бригади, яка тричі на тиждень доставляє гуманітарну допомогу в населені пункти Донецької й Харківської областей, де містяни потерпають від постійних обстрілів. В арсеналі дівчини безліч історій про допомогу людям з евакуацією, а також про ситуації, коли вони поверталися додому через фінансові труднощі на нових місцях проживання.
«Ми забезпечуємо інвалідними візками, ходунками, коштами на евакуацію тощо. Це допомога на конкретне закриття потреби», — пояснює Яна.
Емоційні виклики та особистий досвід
Яна відверто розповідає про емоційні виклики своєї роботи з людьми, які мешкають на територіях, близьких до лінії фронту.
«Було важко починати, та й зараз часом нелегко. З людьми взагалі складно працювати, а з тими, хто залишився сам на сам зі своїми проблемами, ще більше», — зізнається вона.
Дівчина стикається з недовірою через свій молодий вік, але знаходить спільну мову, пояснюючи, що сама пройшла через подібний досвід.
Попри труднощі, Яна впевнена у важливості своєї роботи та особливому характері людей у гуманітарній сфері.
«Мені здається, що в такі організації випадкові люди не потрапляють, або вони там не затримуються. Це місце для тих, хто має велике серце, сповнене співчуття. Кожен, хто приєднався до цієї справи, стає частиною чогось більшого за себе — рятівником надії для тих, хто опинився на межі відчаю. Я не можу стояти осторонь, знаючи про страждання та потреби цих людей. Їхній біль – це наш спільний біль, і кожна допомога, навіть найменша, може стати променем світла у темряві війни», — зазначає вона.
Під час роботи з населенням / фото pro.drc.ngo
На її думку, ключовою проблемою для жителів прифронтових територій є брак інформації про доступні програми допомоги та послуги.
«Багато з них відчувають себе покинутими. Ми на власні очі бачимо людей, які щодня балансують на межі виживання. Їхні долі — це болюче нагадування про те, наскільки важливо не забувати про ці села, міста та родини на прифронтовій території», — ділиться Яна.
За словами дівчини, для цих людей гуманітарна допомога — це не просто підтримка, а часто єдиний шанс вижити. Але попри труднощі та емоційні виклики, Яна впевнена, що знайшла своє покликання у підтримці тих, хто опинився у скрутній ситуації. Вона вірить, що допомагаючи іншим, можна знайти світло навіть у найтемніші часи.
Джерело:https://v-variant.com.ua/article/istoriia-pereselenky-z-luhanshchyny/
Источник: https://rabota-i-trud.ua
02.10.2024
