Вони знають, що таке починати з нуля. І не раз. Знають, як це — переїхати в незнайоме місто, де навіть страшно заговорити з іншими людьми. Знають, що таке тікати від війни й шукати власний шлях. Їхня історія — одна з тисяч подібних. І саме такі історії доводять, що люди зі сходу — незламні
Східний Варіант розповідає історію Максима та Валерії Садовенків. У 2018-му вони покинули рідне місто на Донеччині та переїхали в Полтаву. На новому місці подружжя заснувало центр реабілітації, де на волонтерських засадах відновлюють поранених військових.
П’ять років тому подружжя Садовенків залишило рідну Дружківку й переїхало до Полтави. А нещодавно вони відкрили реабілітаційний центр. Максим працює в тому числі з пораненими військовими, Валерія проводить масажі та SPA-процедури.
Але так було не завжди. Їхній шлях, сповнений перешкод і випробувань, не одразу привів їх до тієї справи, якою вони зараз захоплено займаються. Парі довелося пережити початок війни на сході, тяжку травму Максима, ще тяжче самостійне відновлення, а також нелегкий переїзд на нове місце й необхідність починати все з нуля.
“Тоді я точно зрозумів, що буду працювати у сфері реабілітації й масажу”
Вони були зовсім юними, коли почалася війна на сході України. Валерії — 17, Максиму — 18 років. Але зустрічалися вже давно, та й майже жили разом.
“Ми були у Лєри вдома. Літо. Спека страшенна. Всі вікна відкриті навстіж, — розповідає Максим, — і тут чуємо дуже гучний звук — щось летить. Я подивився у вікно й побачив винищувач”.
Валерія говорить, що до кінця ніхто не розумів, що відбувається. Тоді літак збила ракета, він упав, і було враження, що почався землетрус. Різко зник зв’язок. Максим та Валерія побігли до його тата в гаражі — там було більш-менш безпечно. Вирішили перечекати. А через кілька днів дівчині зателефонували батьки й переконали пару виїхати до них, в іншу область.
Вони були далеко від дому близько року. І не тільки через війну. Цей етап приніс складне випробування, але водночас — і новий шлях для Максима. Саме там він зрозумів, чим хоче займатися все життя.
“Зі мною стався нещасний випадок, — згадує Максим. — Я підпрацьовував на будівництві й отримав тяжку травму, в результаті якої відрізав собі 4-головий м’яз стегна”.
Валерія згадує той день зі слізьми на очах. Говорить, що тоді їй зателефонував начальник Максима й повідомив, що її хлопець “відрізав собі ногу”. Це був просто шок. Полегшення прийшло тільки тоді, коли дівчина побачила коханого й зрозуміла, що ногу таки вдалося врятувати.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
Максиму зробили операцію. Далі — треба було шукати реабілітолога. Але такий спеціаліст у міста був лише один, і той не захотів братися за такий складний випадок.
“Це мене сильно заділо, — говорить чоловік. — Я вирішив реабілітуватися сам. І, хоч лікарі прогнозували мені мінімум пів року на відновлення, а то й більше, та вже через три місяці я поїхав на змагання з баскетболу. Тоді я точно зрозумів, що буду працювати у сфері реабілітації й масажу”.
Фото: інстаграм Максима Садовенка
Валерія згадує, як Максим займався сам. Розробляв ногу по вправах, які знайшов у Інтернеті — і в нього вийшло. Тоді він іще не був дипломованим реабілітологом, якихось особливих знань не було. Але саме ця ситуація дала поштовх до навчання та майбутньої професії.
“Мабуть, тоді він давав якесь натхнення і мені, — говорить Валерія. — Він не розкисав, був на позитиві й у нього все вийшло”.
“Якщо лягти й здатися, — не буде нічого”, або “Я був у їхній шкірі”
Через рік пара повернулася в Дружківку. Звісно, було досить скрутно. Роботи майже не було, але Максим намагався викручуватися. На останньому курсі навчання Максим починає працювати у сфері реабілітації. Спершу допомагає людям з болями в спині й невеликими травмами. А потім — брався і за складніші випадки.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
Згодом хлопець починає працювати в Центрі реабілітації людей з інвалідністю в Дружківці. Паралельно веде заняття з фізкультури в школі, а вдома проводить сеанси масажів. Але й цих грошей не вистачало, аби нормально жити з родиною.
Валерія каже, що той період був складним, але водночас, Максим отримав колосальний досвід у роботі з тяжко травмованими пацієнтами. Він зрозумів, що далі буде продовжувати шлях саме у сфері реабілітації. Згадує, що пацієнти були різного ступеня тяжкості, але він їх розумів, бо пройшов такий же досвід відновлення.
“Якщо не займатися, — людина так і лежатиме, — говорить Максим. — Уже з досвідом я зрозумів, що жаліти людей не можна. Я був у їхній шкірі — знаю, як воно, коли боляче і коли не виходить робити те, до чого звик. Але, якщо лягти й здатися, — не буде нічого, людина просто не зможе рухатися взагалі”.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
Максим і Валерія одружилися, у них з’явилася донька. Чоловік ріс професійно, багато працював, а дружина поки була в декреті. У цей період вони зрозуміли, наскільки війна змінила їх рідне місто.
“Люди поникли. В очах була якась… приреченість, безпомічність, відчай. За рік Дружківка стала іншою. Місто спорожніло. Роботи майже не було. Розвиток зупинився”.
І в якийсь момент вони вирішують, що треба рухатися далі. Саме тому чоловік починає шукати роботу в інших містах.
“Влаштували сімейний підряд у цій сфері”
“Ми почали розуміти, що нам просто не вистачає грошей, — згадує Валерія. — Максим працює щодня, ми його майже не бачимо. А в нас дитина, сім’я. Економічна ситуація в місті була такою, що люди не могли собі дозволити ходити на масажі. Сеанс у Максима коштував всього 30-50 гривень”.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
Тож чоловік виставив своє резюме на одному з сайтів, і зовсім скоро йому зателефонували з Полтави. Буквально за кілька днів Максим пройшов співбесіду і влаштувався у фітнес-клуб у новому місті. Валерія з донькою лишилися в Дружківці, доки чоловік облаштується і заробить грошей на зйомну квартиру. Так через п’ять місяців їхня родина вже переїхала в Полтаву.
“Переїзд був дуже емоційним. І нелегким морально. Я розумію тих дівчат із Харкова, Сум, Донецька, які приходять до мене на масаж і не можуть вимовити ні слова від стресу, — говорить Валерія. — Бо сама пережила подібне. Я щодня тоді тільки й говорила про те, що хочу додому”.
Уже через місяць Валерія влаштувалася в маркетинговий відділ одного інтернет-магазину. Максим у цей час напрацьовував клієнтську базу й розвивався як масажист-реабілітолог.
“У Дружківці оренда житла коштувала 500 гривень, а в Полтаві — 5 тисяч. Це для нас були величезні гроші. Тому я пішла на роботу. Так у мене почали з’являтися нові знайомства. Люди мені тут сподобалися. Всі були готові допомогти адаптуватися, підказати щось”.
У масажну сферу Валерія переходила поступово. Каже, що спершу її зацікавила ця тема з позиції здоров’я. Та й Максим своїм прикладом підштовхнув дружину до освоєння нової професії.
“Я цікавилась масажами та косметологічними процедурами для тіла з медичної точки зору. Мене дуже хвилювало, що дівчата в погоні за схудненням і красивим тілом шкодять своєму здоров’ю різними неперевіреними препаратами: п’ють якісь сумнівні еліксири тощо. Я проти цього всього. Назбирала грошей і поїхала на навчання. І так закрутилося. Свій власний кабінет у мене з’явився вже через три місяці”, — згадує Валерія.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
Якби не COVID, за словами подружжя, можливо, вони б і не наважилися повністю перейти на роботу на себе. Коли фітнес-клуб закрився, подружжя наважилося відкрити невеликий бізнес.
“Ми влаштували “сімейний підряд” у цій сфері, — сміється чоловік. — Я рекомендував дружину клієнткам, а вона — мене”.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
“У нас так завжди: в нього ідея, а мені потрібен час, щоб до неї звикнути”
Так вони працювали до 2023-го. З початком повномасштабної війни Максим почав реабілітувати військових на волонтерській основі. Травми різні: від важких поранень до ушкоджень спини від цілодобового носіння бронежилета.
“Хлопців стало набагато більше. І їхня кількість тільки зростала. Тому я прийняв рішення допомагати їм безкоштовно”.
Валерія говорить, що вже тоді Максим почав замислюватися над розширенням бізнесу. Адже, якщо найняти ще людей, збільшити кількість кабінетів, то можна приймати більше поранених хлопців. І у 2023-му році з’явилася така нагода. В місті відкрився спортивно-гуманітарний центр із великим басейном. Чоловік одразу подумав, що це ідеальне місце для реабілітаційного центру.
“Я тоді казала: “Ні! Ти що?” — згадує дружина. — Такий крок! Я була проти. Війна в країні, а ми розширюємося. Нам же потрібні люди, гроші. Як це? Але в нас так завжди: в нього ідея, а мені потрібен час, щоб до неї звикнути”.
Максим говорить, що було дуже страшно, адже бізнес — це завжди ризик. Тим паче зараз, коли в країні війна. Але вони наважилися. І зараз, коли пройшло вже пів року після відкриття, він про це анітрохи не шкодує.
“Хлопців приходить досить багато. З різними травмами, після операцій. Дехто приїжджає, правда, ненадовго. З передової на кілька днів. У багатьох такі травми, які треба лікувати мінімум 2-3 місяці, але робимо все можливе за той час, що маємо”.
Випадки різні. І їх буде тільки більше. Максим говорить, що після нашої перемоги чимало хлопців потребуватимуть хорошої реабілітації.
“Війна — це стрес. І наше тіло не може не реагувати на нього”
24 лютого Максим і Валерія, як і всі українці, не знали, що робити далі. Вдруге в житті вони переживали початок війни. Спершу поставили роботу на паузу. Але вже через місяць зрозуміли, що людям зараз, як ніколи, потрібна допомога.
“Війна — це стрес. І наше тіло не може не реагувати на нього. Людям треба хоч трохи переключатися, справлятися з емоціями хоча б через розслаблення затиснутих м’язів”, — каже Валерія.
Фото: Східний Варіант, Катерина Трегубова
Валерія говорить, що є клієнтки, які мовчки лежать і не говорять ні слова. З часом тільки людина розкривається й ділиться своєю історією. А вона розповідає свою:
“Ти знаєш, — каже мені одна клієнтка, — а в мене ж тут нікого немає. Ми приїхали з Харкова у зовсім чуже місто. Приходжу на масаж — і як заново народжуюсь”. Вона була тоді вагітна. Їй морально легше — малюку тим паче. А мені приємно, що хоч так можу допомогти”.
Валерія каже, що їй не віриться, що вони керують уже таким центром. Здається, що так і має бути й нічого такого тут немає. Хоч насправді є чим пишатися.
“Я рада, що ми можемо допомогти. Я не задумуюся над тим, що ми круті чи щось типу того. Ми просто робимо свою роботу. Можемо сьогодні допомогти — і чудово”.
Подружжя говорить, що їм просто подобається те, чим вони займаються. “Коли ти бачиш результати, чуєш відгуки, знаєш, що людині стало легше — ось це мотивація”, — розповідає Валерія.
Вони знають, що таке починати з нуля. І не раз. Знають, як це — переїхати в незнайоме місто, де навіть страшно заговорити з іншими людьми. Знають, що таке тікати від війни й шукати власний шлях. Їхня історія — одна з тисяч подібних. І саме такі історії доводять, що люди зі сходу — незламні.
Джерело:https://v-variant.com.ua/article/podruzhzhia-z-druzhkivky-v-poltavi/
Источник: https://rabota-i-trud.ua
14.01.2024
