Хто не хоче робити, той знайде причину, хто хоче – можливості

Нова громада – друга домівка. Як родина з Луганщини стала популярним виробником молочної продукції на Новгород-Сіверщині


Новгород-Сіверська громада – прикордонна, це північ Чернігівщини. Обстріли – щоденні. Однак і переселенців тут чимало. За два роки їхня кількість сягнула двох тисяч.

Ще до війни рівень безробіття був досить високий, вибір роботи обмежений. А після повномасштабного вторгнення багато підприємств зупинили роботу. Сільське господарство потерпає (заміновані й потенційно забруднені орні землі, на гектарах полів побудовані фортифікаційні споруди), багато фермерів беруть податкові канікули та відмовляються обробляти землю – не те що не вигідно, взагалі суцільні збитки.

Як повідомила заступниця директора Новгород-Сіверської районної філії Чернігівського обласного центру зайнятості Тетяна Гуща, зараз на обліку з Новгород-Сіверської громади близько 270 осіб, 80 з них – переселенці. З працевлаштуванням складно, і більша частина безробітних – це жінки. Дитячі садочки через близькість до кордону і відсутність бомбосховищ не працюють, навчання у школах – переважно онлайн, тож мами, що мають, як правило, не затребувані тут спеціальності з і так обмеженого вибору робіт обирають бути вдома. На допомогу приходить перекваліфікація.

Так, з початку 2024 року сертифікат про перекваліфікацію отримали 8 внутрішньо переміщених осіб. Можна створити собі гнучкий графік роботи, обравши шлях самозайнятості. Розвитку цього напрямку сприяють як державні, так і міжнародні грантові програми. Хто не побоявся і скористався, має результат. Про це, і не тільки, сьогодні та поговоримо.

***

Лишити поза увагою родину Дегтярів просто неможливо: колоритний господар у шкіряному фартуху біля мангала чаклує над шашликом, поруч дружина допомагає обслуговувати покупців та відвідувачів. Така традиційна картинка на багатьох масових заходах, що проходили на Новгород-Сіверщині. І ще на місцевому базарі є палатка, біля якої завжди людно, і в якій сировари продають свої, непритаманні тутешнім фермерам-виробникам молочної продукції, смаколики: бринзу, сулугуні з травами, моцарелу.

Сергій Дігтяр

Сергій Дігтяр. Шашлик для друзів. Фото надане Сергієм Дягтярем.

Олена та Сергій — переселенці. Зателефонувала, домовилась про зустріч у неділю, десь близько обіду, коли відбазарують. Але вже зранку подзвонив Сергій:

«Давайте, зустрінемося трішки раніше, бо ми вже розпродалися».

«Не дивно», — подумала я, бо оригінальні сири розкуповують вмить. І ось ми на літньому майданчику кафе п'ємо чай, на тарілочці продукція їхнього виробництва — сулугуні з сушеними томатами, базиліком та часником. Говоримо.

До того, як оселитися на Новгород-Сіверщині, подружжя Дегтярів, Олена і Сергій, були мешканцями Донбасу. Сергій називає його найбагатшим на той час краєм України. Каже, що жили вони заможно: він мав авто-, мотомайстерню, дружина займалась торгівлею. А потім, зі слів Сергія, сталося те, що сталося. Оскільки родина має проукраїнські погляди, зрозуміли, що лишатися небезпечно для життя. З Довжанська Луганської області було вирішено їхати у село Пушкарі Новгород-Сіверської громади на Чернігівщині. Тут ще з колишніх часів лишився будиночок. Колись давно придбали як дачу, бо приїжджали до товариша і дуже сподобалась природа — багато великих дерев, густе різнотрав'я.

Олена Дігтяр

Олена Дігтяр за кермом літака на авіафестивалі. Фото Сергія Дігтяря

«Ми розуміли, що їдемо на прикордоння, але впевнені були, що звідси не полізуть… Так у 2014-му ми змінили місце проживання. У перший рік було дуже важко, не було грошей, хоча певне майно все ж вдалося перевезти».

Сергій говорить, що багато коштів довелося витратити на хабарі, які довелося платити по дорозі. Прикро про це писати, але історія їхнього життя, на жаль, має і такий момент. Переселитися також допомагали байкери з клубу, членом якого є Сергій.

На новому місці треба було якось починати — придбали дві кози й одну вівцю. А потім продали машину і купили ще п'ять овечок і барана.

«У нас був вибір: або ми проїмо ці кошти, або будемо голодувати, але розвиватимемо бізнес. Принцип будь-якого підприємця: погано зараз – добре потім. І так ми почали нарощувати поголів'я. Овець було близько 60-ти і біля п’яти десятків кіз. Саме цей напрямок обрали, бо… ну, а що ще? СТО тут вистачає, ціни на послуги низькі. Тому обрали скотарство».

Звісно, труднощів вистачало. Навіть були ситуації, коли вовки «різали» (впольовували, — ред.) до 20 голів худоби за ніч. Але подружжя знову збиралося з силами і продовжувало працювати.

«На початках буханка хліба була для нас чимось космічним. Чесно, економили буквально на усьому, бо йшли до своєї мети. Я схуд на 25 кілограмів. Якось нам від церкви Євангелістів привезли продукти: борошно, олію та інші. Я занепокоївся – це щось не так, їм від нас щось треба. А виявилося, вони за передані їм від діаспори кошти купують і розвозять переселенцям продукти».

А тепер родина має, як вони кажуть, ресторан на колесах, точніше – фудкорт. Байкери по духу і способу життя, сумують за дорогою, а тому їздити по різних заходах, годувати смачним шашликом та іншими стравами – то їхнє. Перший раз, згадує Олена, виїхали – навіть не мали на чому готувати. Вимили-почистили залізне корито, по суті годівницю, і воно стало першим мангалом. Фудкорт Сергій зробив сам. Залізо він називає пластиліном, з якого можна ліпити все, що завгодно: хоч кругле, хоч квадратне. Для виїздів вже мають свою команду, яка збирається по потребі і їдуть.

Сергій був головою об'єднання переселенців. Своєю метою на той період бачив на власному прикладі показувати, що очікувати, поки хтось вирішить твої проблеми, не брати відповідальність на себе — абсолютно безперспективна позиція. Є шанс — скористайся!

«Для мене закон — це совість, робити по совісті, працювати по совісті. А конкуренція не дає схибити, розслабитися. У цьому її цінність», — говорить Сергій.

Сергій Дігтяр

Сергій Дігтяр з сином за улюбленою справою. Фото Олени Дігтяр

Всупереч умовам, у яких зараз змушені жити та працювати, світ розвивається, для тих, хто хоче працювати, є нові можливості. Як кажуть Дегтярі, вони чули про грантові програми, які можна застосувати для розвитку бізнесу. Шукали їх, їздили на навчання до Києва. Написали бізнес-план, у Чернігові його захистили. Це був грант від Міжнародної організації з міграції (МОМ). На виділені кошти придбали мотоблок.

Представники організації потім приїжджали, дивилися, як використовують, скільки земель. Зачаровані були бараном Сулейманом, який мав закручені роги і 120 кілограмів ваги. Зробили багато фотографій. Цей грант, каже родина, просто окрилив і надихнув працювати. Ну, і, звісно, придбання значно допомогло обробляти землю.

Сергій та Олена кажуть, що спершу були певні притирання з місцевими. Але минулося. З'явилися нові друзі, завелися знайомства. Прикладом Сергія надихнулися й інші, стали пробувати вирощувати вівці. Але далі, аніж здавати сировину, не пішли. Сергій же переконаний, що має бути переробка. Фінансово вигідно торгувати не сировиною, а продукцією. Так з'явилася ідея робити сири.

Продукція власного виробництва

Продукція власного виробництва

Подружжя каже, що вчилися без зупинки, день і ніч. Поки їли, поки хвилинка відпочинку, відкривали Інтернет і вивчали досвід інших, пробували нові рецепти. Готували, куштували самі. Як сподобалося, то на виробництво, ні — шукали інший рецепт.

«Переваги містечковості, я б сказав, периферійності, відчув, коли сильно захворів. Спочатку “склав лапки”, але дружина і друзі не дозволили. Підтримали та морально, і матеріально. Місцеві лікарі буквально няньчились зі мною, лікували не тільки по протоколу, а й з душею. Не порівняти зі звичними для мене великими містами, де лікарня – просто конвеєр».

Стати «візитівкою» масових заходів на Сіверщині родині допомогла ще одна ідея – фудкорт. Готували страви на місцевих ярмарках, пригощали напоями власного виробництва, їздили у сусідні міста, байкерські фестивалі (родина Дегтярів – байкери, тому їх з радістю зустрічали на подібних тусовках).

Так поступово виросли, розширили меню. І стало затісно. Збільшили команду, купили автобус. Господар каже, що команда працює злагоджено і чесно, тому тримаються один одного і впевнені один в одному. Але треба працювати, важко і цілеспрямовано. Бувало, що на великих заходах не спали по кілька діб. У Смілі на Черкащині відпрацювали навіть великий авіафестиваль, де довелося годувати тисячі людей.

Оригінальні сири виробництва родини Дігтярів

Оригінальні сири виробництва родини Дігтярів

Пушкарі, де нині мешкають Дегтярі, за 20 кілометрів від кордону з країною-агресором, і, коли почалось повномасштабне вторгнення, Дегтярі виїхали до родичів у Кропивницький. Випустили кіз, забрали з собою алабаїв і поїхали, бо що то є «руський мир» знають не з чужих розповідей. Коли окупанти відступили, родина повернулася. Навіть частина поголів'я кіз вціліла, потім додали ще свиней і знову до праці. Тепер мають плани та бажання придбати повноцінний фудтрак з повним облаштуванням, аби продовжити свої гастрономічні подорожі Україною. Маючи досвід грантової діяльності, взяли участь у програмі підтримки мікробізнесу від ГО «Асоціація демократичного розвитку» та UHF та ZOA. Чекають на результат.

А ще вчать мову, бо свою українську вважають недосконалою. На пропозиції говорити «як зручно» не погоджуються, бо хочуть розмовляти українською вільно і красиво.

Завершуючи розмову з Оленою та Сергієм, вчергове переконалась, що, хто не хоче робити, той знайде причину, хто хоче – можливості. Вихід і рішення, переконані Сергій та Олена Дігтярі, завжди є.

Джерело:https://v-variant.com.ua/article/rodyna-dihtiar-z-luhanshchyny-na-novhorod-sivershchyni/

Джерело:  https://rabota-i-trud.ua

19.09.2024

Читати решту статей...