Бізнес із Донеччини продає саморобні товари в інші країни світу
Наталя та Дмитро Поколенко з Костянтинівки заснували майстерню на тому ж місці, де й дідусь Дмитра — тесляр — мав свою. Однак війна змусила їх «спакувати» виробництво, аби воно вижило у війні за волю.
Наталія та Дмитро Поколенко
Журналістам «Вчасно» Наталія Покленко розповідає: історія їхнього бізнесу почалася у 2019 році - з того, що подружжя купило лазерний верстат. Ідеєю було робити сувеніри для гостей Донеччини та Луганщини.
«Почали робити ми це вдома, у місті Костянтинівка. Прадід Дмитра був теслярем і на тому ж місці, де ми зробили свою майстерню, мав власну, 100 років тому він робив вироби з дерева. Ми просто хотіли, щоб люди, які приїжджають на Донеччину, знали, що тут є не тільки вугілля й футбол. Щоб їдучи звідси вони могли взяти з собою на згадку щось цінне — маленький сувенір, який збереже пам’ять. Але хотіли, щоб сувенір був крафтового виробництва», — пригадує донеччанка.
Дмитро Поколенко розповідає, що з самого початку для них не було нічого складного. Подружжя мало всі потрібні навички, потрібні для виготовлення та продажу сувенірів.
«Я сам інженер і працюю з прикладними програмами для станків і верстатів. Наталя, дружина — комунікаційниця, саме вона почала це пускати в маси. Тобто моя задача — спроектувати, зробити сувенір, а дружини — розповісти про нього та продати. У нас вийшла гарна кооперація, ми один одного доповнюємо», — розповідає донеччанин.
«Якби ми були готові - ми б не починали того, що встигли зробити до вторгнення»
До 24 лютого, зізнається подружжя, вони не були готові. Незадовго до нього, восени 2021 року, вони побудували нову майстерню.
«Якби ми готувалися до переїзду — ми б її не будували. А ще за тиждень до початку повномасштабного вторгнення до нас заїхав новий верстат з-під Києва, з Білої Церкви. Ми б його не везли, а самі приїхали до нього, якби знали… Ми з чоловіком до останнього не вірили. Не хотіли вірити у те, що це сталося. Пам’ятаю, навіть коли росія вдерлася до нас, а на міста падали ракети — люди нам писали, замовляли мапу України. Тобто війна, все вибухає, а в нас замовляють мапу. Ми були шоковані. Але саме це підштовхнуло до того, щоб ми взяли обладнання й кудись поїхали», — каже Наталія.
На початку квітня 2022 року подружжя виїхало на Дніпропетровщину, у Кам’янське. Жили там місяць, але зрозуміли, що нічого очікувати — доведеться зібрати обладнання і їхати далі, де можна буде жити на постійній основі.
«Повернулися додому, спакували все… Оце було важко. Бо обладнання громіздке, важке, потрібна спеціальна техніка, яку можна навантажити всіма верстатами. А тоді якраз почалася криза на ринку пального. Ми ще увечері домовилися за одну ціну все перевезти, а на ранок нам телефонують і кажуть, що ціна зросла. За одну ніч — відразу на 30%, ціна була дуже висока. Ми заплатили лише за одну машину близько 50 тисяч гривень. Така ціна нашої релокації», — пригадує донеччанка.
«Коли на Донеччині чули мою українську — запитували, звідки я. І я казала: «звідси»
Наталія Поколенко розповідає, що до війни була російськомовною. Однак з 2014 року принципово перейшла на українську. Її чоловік повністю відмовився від російської взимку 2022, і позиція обох інколи викликала питання у донеччан.
«Я з 2014 року принципово перейшла на українську мову. На нашій мапі Донеччини чому й написані слова: „Я звідси“ — бо коли місцеві чули мову, завжди в мене питали, звідки я, бо розмовляю українською. Тому ми зробили цей магніт одним із перших сувенірів. Він мав свою передісторію», — пригадує підприємиця.
З початку повномасштабного вторгнення продукція українською (й нашого виробництва) набула популярності за кордоном. Зокрема, дерев’яні сувеніри Поколенків уже поїхали подорожувати Європою.
«На початку червня наші сувеніри поїхали до Швейцарії, а до того — в Канаду та у Штати. За кордоном зараз шалений попит на українську продукцію, і як би то не було дивно — іноземці дуже часто замовляють мапу України. Американці — завжди саме її. А в Європу нещодавно поїхали розфарбовані Петриківським розписом тарілки нашого виробництва. Є й українські підприємці, які також релоковані з прифронтових територій. От наші партнери відкрили у Києві магазин. Продають там нашу продукцію, замовляють її оптом», — пригадує подружжя.
Наталя Поколенко каже, що одним з найпопулярніших товарів є мапа, створена ще на початку їхньої діяльності. На ній кожна область прикрашена своїми паттернами, і це робить її унікальною.
«У 2019 році до нас звернулася громадська організація з Краматорська — попросили зробити щось, що можна вишити. Ми подумали над концепцією — й у нас вийшла така мапа. Чоловік малював її два тижні, щоб зробити проєкт для станків. У чому складність — правильно вибити ту вишивку. І на мапі, виходить, понад 6 тисяч дірочок. Тоді ми зробили мапу й просто віддали їм безкоштовно, написали про це пост у соцмережах. Наступного дня в нас вже було 20 замовлень саме цієї карти. З того часу вона їде в різні країни світу, продається по всій Україні. Це наша гордість», — розповідає донеччанка.
Журналістам «Вчасно» подружжя Поколенків зізнається: вони не впевнені у поверненні на Донеччину зараз. Думають над цим уже тривалий час, проте для шансів повернутися не вистачає стабільності, якої зараз на прифронтових територіях немає.
«Ми ще пів року тому були дуже налаштовані повертатись, а зараз не знаємо. Поки що думаємо. Крім того, що там будуть наслідки війни (дай Боже, аби все було деокуповано), але ж там зруйновані не лише будинки, підприємства й дороги, а й ланцюжки постачання. Як туди завезти сировину, як відправити готову продукцію? І знову ж, це буде дорого. Це такі виклики, з якими доведеться боротись. Скоріш за все, варіант повернення додому ми будемо розглядати тоді, коли все буде налаштоване», — пояснює Дмитро Поколенко.
Джерело: https://rabota-i-trud.ua
20.07.2023
